22.01.2020

ДО ДНЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ

Двадцяте століття залишило нам у спадок чимало знаменних подій, які, віддаляючись, не втрачають своєї актуальності, а з часом потребують глибокого оцінювання історичного досвіду боротьби за свободу, незалежність і державність.

Саме до таких визначних подій належить 22 січня 1919 року - день ухвали Акта злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки.

Цю знаменну дату в українському історичному календарі ми почали осмислювати на громадському і державному рівнях лише після проголошення державної незалежності.

До недавнього часу слово “соборність” було просто відсутнє у нашому політичному лексиконі. Що ж визначає поняття “соборність»? Це термін православного богослов’я та релігійної філософії, який означає, що в церкві здійснюється добровільне єднання, тобто “собор” людей на основі любові до Бога, християнських цінностей і один до одного.

Якщо ж відійти від суто релігійного тлумачення “соборності”, то в такому разі, можна стверджувати, що соборність - це єднання людей на основі толерантності, свободи, демократії, віротерпимості, однієї історії й культури.

Прикметно, що для українського народу ідея соборності не втрачала актуальності впродовж кількох століть.

На своєму історичному віку Україна двічі мала нагоду відродити свою державність: в середині сімнадцятого століття та в 20-х роках минулого. Та скористатися тими історичними шансами не поталанило.

Але співзв´язок: народ-держава ніколи не зникали остаточно.

В середині 17-го століття в національній свідомості українського народу відбулися кардинальні зміни.

Суспільний запит, вперше після розпаду Київської Русі, знову підніс на перший план державницьку ідею, провідником якої став Богдан Хмельницький.

Очолене гетьманом козацько-селянське повстання, за Україну без “хлопа і пана” переросло в могутню національно-демократичну революцію.

Вона піднесла на щит ідею об’єднання в єдину державу усіх етнічних українських земель.

Однак після смерті Богдана без згуртованості й однодумства запал загального піднесення поступово занепав.

Проте, ідеї волі, справедливості, державності не згасали і розвивались.

Знаменною віхою в розвитку ідеї соборності стало створення в Україні Кирило-Мефодіївського товариства.

Члени цього товариства закликали всіх слов’ян об’єднатися у добровільний союз - федерацію, в якому кожен народ мав би свою державу-республіку, свій громадський устрій, свою мову, свою літературу.

Крім того вони виступали проти будь-якої національної і релігійної ворожнечі. Діяльність цього товариства стала кульмінаційною віхою українського національно-визвольного руху дев’ятнадцятого століття.

Діяльність Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського і багатьох інших великих українців надихнула десятки, а потім сотні і тисячі просвітників, патріотів та революціонерів.

Ідеї єдності, свободи, братерства, національної самобутності дедалі глибше і ширше проникали в суспільну свідомість українців.

 Перша світова війна та революції в Російській і Австро-Угорській імперіях вивільнили енергію мас, зробили можливою і Українську національну революцію.

Це був той час, та щаслива нагода, коли мрія багатьох поколінь українців про об’єднання в єдину соборну державу набула реальних обрисів.

22 січня 1918 року Українська Центральна рада своїм четвертим Універсалом оголосила Україну суверенною державою.

А через рік того ж дня було урочисто проголошено про об’єднання двох гілок українського народу, двох частин України, східної і західної в одну соборну Українську Народну Республіку.

В документі, який увійшов в історію як Акт злуки, наголошувалося: «Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Так, спираючись на заповітні мрії і широке волевиявлення обох частин українства, враховуючи об'єктивні історичні, політичні, духовні, правові аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала єдина соборна Українська держава.

Події січня 1919 року стали героїчною сторінкою історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач.

Українська революція 1917-1921 років поклала початок тісному, масовому і плідному єднанню наддніпрян і галичан у військовій, політичній, освітянській та культурній сферах.

Таким чином, 22 січня 1919 року вперше за шістсот років був зроблений серйозний крок до об'єднання більшості етнічних українських земель в єдину державу.

На жаль, у тих складних внутрішньо - та зовнішньополітичних умовах так і не вдалося завершити об'єднання порізнених частин України. Вже через кілька місяців після проголошення об'єднання більшовики захопили Київ, Східну Галичину окупували поляки, Буковину - румуни, а Закарпаття - Чехословаччина.

Велику шкоду соборності завдав і внутрішній стан українства: розкол на непримиренні політичні табори, міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, громадянська війна та інші причини.
Таким чином тоді, в далекому 1919-му, Україна не змогла відстояти свою незалежність. Однак, незважаючи на невдале завершення об'єднання двох республік, значення Акта надзвичайно важливе, оскільки він наочно показав безперспективність спроб роз'єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них інтересам.

Він став важливою ланкою у становленні і розвитку української державності.

Михайло Грушевський зазначав: "Які б тяжкі проби не судила переходити Україні й українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б ще перед ними, великі часи Української Центральної Ради і її акти зостануться великою епохою їх розвою, твердою підставою національного будівництва".

Потім був етап не менш суперечливий і трагічний, але від цього не менш героїчний і доленосний для розвитку Української держави. Попереду був НЕП, колективізація й голодомор, війна, в ході якої Україна, по суті, стала ареною кривавого двобою двох тоталітарних систем.

Разом з тим, по закінченню війни Україна соборувала майже всі свої землі, територіальна цілісність була досягнута.

На кінець 20 сторіччя й набуття незалежності Україна мала свою, міжнародну визнану, соборну територію, кордони якої були закріплені відповідними міждержавними угодами.

Соборність і цілісність України була задекларована Верховною Радою України у 1991 і 1996 роках. Коли було прийнято Акт про державну незалежність і Конституція України.

Оцінюючи події 22 січня 1919 року, необхідно розуміти, що Акт злуки зіграв велику роль у формуванні національної політичної думки, а також в формуванні державного мислення українського народу.

Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українців. Справжню єдність народу у боротьбі за незалежність продемонструвала світові Україна 21 січня 1990 року. Тоді знаменним етапом піднесення духу свободи став "живий ланцюг" між Києвом і Львовом (цього року ми відзначаємо також 30-річчя цієї події), коли тисячі українців взялися за руки на згадку про проголошення Акту Злуки.

Ось як описував ті події один із учасників: "Живий ланцюг справив на мене неповторне враження. Народ був у надзвичайному піднесенні, навкруги дзвеніли патріотичні пісні. Раз у раз лунали здравиці на честь українського народу. Над головами у височині витав дух свободи".

Ця акція прискорила розпад СРСР і відновлення національної незалежності, бо переконливо засвідчила духовну єдність східних і західних регіонів України. Утворення незалежної Української держави в 1991 році знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету і соборності українських земель.

День Соборності України почали відзначати на державному рівні з 1999 року, коли був підписаний відповідний Указ Президента України. Згідно з цим документом 22 січня - день, коли був проголошений в 1919 році Акт Злуки, встановлено Днем Соборності України.

Але в чому зміст і актуальність Дня Соборності України в наш час?

Ідея Соборності сьогодні, коли Україна змушена збройно боронити свій суверенітет та територіальну цілістнісь, а підступний ворог вже здійснив анексію частини країни, є надзвичайно актуальною. Як і сотні років тому сьогодні перед владою і громадськістю стоїть відповідальне завдання: об'єднати українські землі, повернути захоплені території та збудувати сучасну демократичну України, в якій регіональна різноманітність не носила б форм «конфлікту регіональних інтересів», а була б основою для гармонійного розвитку країни в цілому.
України, у якій на практиці, а не на словах, були б реалізовані ідеї рівності життєвих можливостей, соціальної справедливості, компетентності і відповідальності державної політики.
Єдиної соборної України, у якій людина була б захищеною і забезпеченою.

А майбутнє держави, у свою чергу, було б гарантовано високим рівнем розвитку і соціальною солідарністю громадян.